Закінчується літо і невмолимо насувається ювілей держави. Ніхто не знає, як саме його відзначати.
Найвище керівництво хоче це зробити військовим парадом. У регіонах – скромнішими ходами у вишиванках і з великими прапорами. Багато публіки не хоче взагалі нічого, не особливо ідентифікуючи себе з державою. Чесно кажучи, і нинішня держава (її апарат) не надто ідентифікує себе зі своїми співгромадянами. Серед чиновників зараз триває дарвінівський відбір: хто піде за грати через корупційні звинувачення (чи хоча би втратить хлібне місце), а хто продовжить красти і далі. Процес цей набирає обертів і не зупиняється навіть на свята і вихідні. Тому не до громадян і не до креативних відзначень. Партії взагалі самоусунулися від підготовки і проведення ювілею. Оскільки ніяких виборів найближчим часом не намічається, то партійна активність нині на нулю. Чимало навантаження у такій ситуації завжди припадало на заклади культури ,але вони і так нині ледве дихають: традиційно економія бюджетних коштів у нас завжди починається з урізання бюджету на культуру і освіту.
Але менше з тим: пережили будні – переживемо і ювілей. Головне, що буде далі. Бо найбільший дефіцит зараз – це відсутність відчуття перспективи. Мало хто розуміється, куди ми рухаємося і чи рухаємося взагалі, а чи тільки тупцюємо на місці. Відтік кадрів з України загалом і Закарпаття зокрема стає усе відчутнішим – перш за все через неможливість реалізувати себе у суспільстві, яке стрімко і безповоротно деградує. Коли вже олімпійські чемпіони заявляють, що подумують про переселення до іншої держави, де матимуть можливість розвиватися далі, то далі вже падати нікуди.
За останні рік-два почала різко змінюватися закарпатська ментальність. Люди стали страшенно недовірливі і песимістичні. Чесно кажучи, об’єктивні обставини цілковито підштовхують саме до цього, але раніше до них ставилися більш безтурботно. Кожен мав за плечима певний запас міцності (грошові заощадження, дрібний бізнес, родичів за кордоном), на який і покладався. Зараз цих засобів виживання явно поменшало. То ж люди звіріють усе більше, стають агресивнішими (побутова злочинність, зокрема на суто емоційному грунті особистої неприязні, зараз аж зашкалює – як ніколи раніше в нашій області ) і більш заздрісними, готовими шкодити сусідові, аби не висовувався. Розвиток бізнесу за таких умов стає усе проблемнішим.
Народ і влада упродовж цих 25 років жили у різних паралельних реальностях, котрі практично не перетиналися між собою. То ж ювілей один – у народу, інший – у влади. Вони теж не надто перетинаються між собою: кожний у своїй сфері.
Народ намагався щось творити, завдяки чому ще і маємо ту саму державу, маємо чимало досягнень практично в усіх сферах. Їх зараз затуляють насущні проблеми ,але досягнення ці цілком реальні, от тільки влада має до них досить опосередкований стосунок. У кращому випадку – просто не заважала. Найчастіше же втручалася і традиційно не компетентно. Тому дров за цей час наламано силу-силенну. Головною проблемою молодих українських держав і 1918, і 1991 р. була відсутність фахового державного менеджменту. За чверть століття вже нібито можна було виховати потрібні кадри, але в умовах клептократії чиновництво виховувалося цілком специфічне. Клептократія почалася із розкрадання під прапором приватизації різних заводів, газет, пароплавів, а далі вже увійшла у плоть і кров державного апарату. Зараз ще й ведення гібридної війни стало для багатьох джерелом доходів.
Революції пару разів оздоровлювали політичну атмосферу, але постійно жити в умовах революційного стресу неможливо. Ювілеї і відзначають для подолання стресів, зняття їхніх наслідків, посттравматичних синдромів. Щоправда, у влади цей стрес один (непевність, чи надовго вдасться зберегти крісла), у народу – інший. Святкового єднання, як то буває в успішних державах, у нас явно не буде. І врешті-решт настане 25 серпня, коли всі приховані до часу проблеми знову постануть у повному масштабі. Але це буде трохи згодом. Поки же маємо можливість відзначати ювілей – хай він і свій у кожного з нас. Понад 40 мільйонів ювілеїв. Ювілей великого досвіду виживання у не надто сприятливих умовах. 25 років протрималися, а там уже просто з’являється звичка жити і діяти усупереч усім негараздам.