1. Новини Закарпаття
  2. >

Політичний процес в Україні: популізм як феномен - дослідник

20:54, 11 Серпня Аналітика uliytest

Те, що популістська ідеологія в Європі і в світі в цілому опановує все ширшими масами, відзначають багато дослідників.

Ця тенденція яскраво виявляється і в політичному процесі в Україні. Можна по-різному ставитися до популізму, - оцінки різняться від різко негативних до позитивних. Одні бачать в цьому феномені безвідповідальну політичну позицію, яка волає до ницим потребам виборців. Інші - ефективну політичну тактику, здатну мобілізувати маси людей. У цьому матеріалі ми спробуємо розібратися в самому феномені популізму, і дати йому по можливості об'єктивну оцінку. Популізм ми будемо розглядати як ідеологію, до якої схильні виборці і як стиль риторики, яку використовують політики, повідомив Олексій Лещенко на ЛБ.

Політична фрагментованість і недовіра - благодатний грунт для зростання популізму

Згідно з результатами досліджень, які Інститут Горшеніна проводив з початку 2016 року, якби в Україні проходили вибори, то прохідний бар'єр подолали б 8 партій. 6 з них мають майже однакові рейтинги, зіставні в рамках статистичної похибки. Ці «прохідні» партії з практично однаковими рейтингами, представляють весь політичний спектр: від правих, ліберальних, центристських до відверто популістських. Дослідження також показали високий рівень недовіри до всіх інститутів влади, політичних лідерів і політичних партій.

Така політична фрагментованість українського суспільства, високу недовіру до всіх інститутів влади, фактична відсутність (або заперечення) будь-якої основи для національного консенсусу призводить до того, що риторика, яка закликає до «простих рішень» знаходить широку підтримку у сильно дезорієнтованого масового електорату.

Згідно з дослідженнями Інституту Горшеніна партійні проекти, які роблять ставку на популізм в Україні, можуть розраховувати на кластер виборців розміром в 30-33%. Представники цього кластера налаштовані найбільш нігілістично - найбільше не довіряють інститутам влади і політиків; з усіх груп вони найбільш схильні не брати участь в будь-яких виборах. Прихильники популізму схильні спрощувати і радикалізувати свою позицію з актуальних питань політичного порядку денного. Популісти не готові терпіти труднощі заради успіху реформ та в той же самий час не готові вийти на третій майдан.

Ні стать, ні вік, ні місце проживання не є скільки-небудь значимими факторами: прихильники популізму є як серед молоді, так і серед старших респондентів і проживають вони рівномірно по всій території України.

Можливо, зростання популізму в Україні пояснюється політичною кризою і нестійкої демократією? Але подібна фрагментованість політичного поля і недовіра до мейнстрімовим політичним партіям характерна і для багатьох країн Європи з усталеною демократією і процвітаючою економікою.

Результати президентських виборів в Австрії найбільш яскраве тому підтвердження. Норберт Хофера (Norbert Hofer), представнику популістської праворадикальної Партії Свободи - заснованої в 50-х роках колишнім нацистом - не вистачило для перемоги всього 30 тис. Голосів.

У Португалії в жовтні 2015 року, правляча правоцентристська коаліція в складі соціал-демократичної партії (SPD) і консервативної Народної Партії (CDS-PP) здобули перемогу на виборах потіснивши ліво-центристську Соціалістичну Партію (PS), але трошки недобрала до абсолютної більшості. Соціалісти відмовилися допомогти у формуванні адміністрації, яка б будувалася на базі правоцентристів і уклали безпрецедентну угоду з ультралівими партіями, з якими і сформували уряд меншості в кінці листопада.

В Іспанії 20 грудня 2015 року відбулися парламентські вибори, які поклали край двопартійної системи в королівстві. Консервативної Народної партії (PP) Маріано Рахоя і Іспанської соціалістичної робочої партії (PSOE) Педро Санчеса, які правили Іспанією з часів падіння режиму Франко і по черзі протягом 30 років формували уряд, вперше склали конкуренцію дві молоді партії «Громадяни» (Ciudadanos) Альберта Рівери і «Ми можемо» (Podemos) Пабло Іглесіаса. У підсумку Народна партія не змогла самотужки сформувати уряд, що призвело до повторних виборів в червні. За підсумками повторних виборів Генеральні кортеси (двопалатний парламент) виявилися такими ж фрагментованими, як і до виборів, що змушує Народну партію вести складні переговори про формування уряду.

Подібна фрагментованість і зростання маргінальних популістських течій, як правого, так і лівого спектру спостерігається також і в Ірландії, Словаччині, Данії, Фінляндії, Швеції, Греції. Там традиційні партії, які правили в цих країнах протягом майже всієї післявоєнної історії зараз все більше і більше тісняться колись маргінальними політичними рухами правої або лівої популістської риторики.

Зростання популізму - реакція на кризу і зубожіння?

Зростання популізму в Україні ми також пояснювали незрілістю і бідністю суспільства, значна частина якого перебуває за межею бідності - на 2 тис. Грн. в місяць проживають 56,4% респондентів. Ми вважали, що база популізму в Україні - це ті верстви населення, які найбільше страждають від проведених реформ і на плечі яких лягли всі тяготи, пов'язаних з перехідним періодом. Той факт, що 73% українців не готові терпіти матеріальні труднощі заради успіху реформ, і створює сприятливий грунт для всякого роду безвідповідальних популістських гасел. Ми вважали, що інфантилізм і несамостійність цих шарів суспільства породжує запит на «сильну руку», на всілякі пільги, на «прості рішення».

Але, при більш глибокому аналізі, виявилося, що матеріальний стан є хоч і важливим, але не визначальним фактором приналежності респондента до популістського кластеру. З'ясувалося, що значна частина цілком заможних респондентів (з доходом понад 8 тис. Грн. В міс. На одного члена сім'ї) також входять в популістський кластер. І в той же самий час, багатьох респондентів, які перебувають за межею бідності, не можна віднести до прихильників популістів.

Аналогічно, багато експертів в Європі помилково приписували зростання популізму в Європейських країнах наслідків економічної кризи 2008 року. Що, ніби, погіршення добробуту простих жителів європейських країн на тлі процвітання корпорацій призводить до зростання популярності політиків і рухів, які відстоюють інтереси нібито простих людей і готові вирішувати проблеми тих багатьох, хто зіткнувся з економічними труднощами в результаті кризи.

Уявлення про такий причинно-наслідкового зв'язку також виявилася помилковою.

Якщо поглянути на феномен популярності правого популіста Трампа в США, то серед його прихильників можна знайти не тільки тих, хто відчув на власному добробуті наслідки світової фінансової кризи. Трамп претендує на більш широку місію - в очах своїх численних і різношерстих прихильників він борець з істеблішментом. Зважаючи на таке свого позиціонування, коли навіть вищі ешелони його рідний Республіканської партії фактично протистоять йому, Трамп може розраховувати на голоси великої групи демократичних виборців. За різними оцінками, близько 20% виборців Берні Сандерса (лівого популіста) готові проголосувати за Трампа.

Марін Ле Пен і її «Національний фронт» стали популярними у Франції задовго до 2008 року. І своїми гаслами вони апелюють далеко не до найбідніших верств населення і тим, хто постраждав від кризи.

Для популістських партій Європи економічні питання не є визначальними в їх платформах; в популістському дискурсі домінують питання культури, ідентичності, традицій і цінностей, і саме ці теми вступають в резонанс з численними прихильниками цих партій.

Популізм як ідеологія

Популізм як феномен виявився набагато складніше, ніж це виглядає на перший погляд. Популізму схильне суспільство, як в бідних, так і в багатьох країнах. Можна стверджувати, що визначальним фактором тут є ідеологічний. Тобто ті, хто схильний до популізму, поділяють певний набір переконань, поглядів, мають певний світоглядом.

Наукові визначення популізму (дані, зокрема, голландським політологом Кас Мюдде (Cas Mudde)) сходяться в його описі, як ідеології, яка розглядає суспільство розділеним на дві гомогенні антагоністичні групи - «простий народ» проти «корумпованої еліти». Також, за цим визначенням, політика повинна бути вираженням загальної волі «простого народу».

Як такий, популізм не є самодостатньою ідеологією, тому ми часто бачимо симбіоз крайньо-правих або лівих радикалів і популістів. Крайні праві популісти в Європі якраз пропагують ксенофобію, нетерпимість до мігрантів і фактично є політичною базою євроскептиків.

Ліві і ліворадикальні популісти виступають проти засилля капіталу і корумпованого істеблішменту, претендують на вираження інтересів широких трудових мас. Риторика по «деолігархізації» і «демонополізації» на тлі фактичного зростання і зміцнення олігархії і влади монополій в усіх сферах економічного та соціального життя суспільства - не що інше, як ліворадикальний популізм.

Представники політичних сил, які сповідують соціалістичну і соціал-демократичну риторику в Україні, бачать в популістських течіях пряму загрозу. І не без підстав - популізм в Україні претендує на прямий діалог з виборцями, на зразок прямої демократії, на волевиявлення мас простих людей в їхньому протистоянні з корумпованим і закритим істеблішментом. Чи не нагадує «класову боротьбу?». Так, дійсно, популісти в Україні претендують на електоральну нішу, яку раніше займали соціалісти, соціал-демократи і навіть комуністи. Але ніша популістів в Україні не обмежується тільки лівим електоратом.

Подібна картина характерна і для Європи. У Франції, наприклад, основні райони, де проживає більшість прихильників Марін Ле Пен і її «Національного фронту» - Нор-Па-де-Кале-Пікардія і Прованс-Альпи-Лазурний берег - раніше були базовими регіонами Французької Соціалістичної Партії.

Популізм як боротьба з істеблішментом

Справжня причина зростання популізму не тільки в Європі, але і у всьому світі - все розширюється прірва між простими громадянами, виборцями і «елітами», істеблішментом, політичними партіями. Партії більше не виконують своєї головної ролі - представляти інтереси гомогенної групи виборців, а перетворилися в герметично закриті клуби верховних партійних бонз, які до своїх виборців, до їх інтересам і бід мають дуже опосередковане відношення.

Занепад партій можна простежити і за чисельністю їх членів. Партії перестали бути масовими. Відразу після війни мейнстрімова європейські партії налічували по кілька мільйонів членів. Зараз партії - це проекти дуже вузького кола «акціонерів» і вигодонабувачів, для яких масовість - бажаний, але не обов'язковий атрибут. Таким чином, традиційні партії фактично втратили з широким суспільством будь-який зв'язок. Це в свою чергу призвело до систематично низькій явці виборців на виборах, а також до зародження «анти-системних» партій, які зараз і мобілізують маси.

Ці «анти-системні» партії якраз і волають до мас простих виборців, які відчувають себе відчуженими від традиційних політичних еліт. Якраз популістські партії претендують на вираження волі простих людей, які повстали проти віддаляються, закритих, корумпованих еліт.

На рекламних постерах популістської Партії Незалежності Об'єднаного Королівства (UKIP) - головного прихильника Brexit - були фото тисяч біженців, що вишикувалися в чергу біля кордонів ЄС з підписом: «Переломний момент: ЄС погубить нас усіх». Користувачі Twitter оперативно вказали на схожість подібних картинок з нацистською антіімігрантской пропагандою і Трамповскімі відверто расистськими заявами з приводу ісламських терористів і мексиканських гвалтівників. Але і це не зупинило прихильників Brexit, які в риториці партій, подібних UKIP, перш за все, підтримали боротьбу з евроістеблішментом. «Прості рішення», як то повернення контролю над національними кордонами, видворення «контрабандистів, терористів і економічних мігрантів», звільнення від «евробюрокартіі» - схожа риторика популістів по обох берегах Атлантичного океану.

Замість висновків

Зростання популізму потрібно розглядати як певний симптом, сигнал про стан суспільства.

Перше. У суспільстві з'явилася критична маса громадян, які опинилися ізольованими від загальних благ, одержуваних від спільного проживання в суспільстві. Ці обділені, часто з низьким рівнем освіти і з низьким соціальним статусом накопичили критичний рівень невдоволення до «елітам», які, на думку обділених, завдяки своєму становищу користуються надмірними правами і є споживачами непропорційно великої частини загальних благ.

Друге. У суспільстві немає загальної бази для національного (або міжнаціонального, як у випадку з єдністю ЄС) консенсусу. Можливо, ті принципи і цінності, навколо яких раніше об'єдналося суспільство або втратили свою актуальність, або не усвідомлюються «незадоволеними» як об'єднуючі принципи і цінності.

Третє. Традиційні, мейнстрімні партії не виконують своїх прямих функцій - не представляють інтересів своїх прихильників. Тому прихильники масово відвертаються від таких партій, залишають їх ряди і шукають інші способи «достукатися» до влади.

Четверте. У суспільстві панує недовіра, як до інститутів влади, так і до політиків, мас-медіа, громадським лідерам. У стані недовіри і дезорієнтації мас «прості рішення» і гасла дуже легко отримують широку підтримку.

Олексій Лещенко

Цей матеріал також доступний на таких мовах:Російська

Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Стрічка
Система Orphus