Останні дні перед Великоднем традиційно насичені подіями: багато хто хоче встигнути нагрішити, аби потім за день-другий покаятися і вважати себе чистеньким.
Тому починаючи від парламенту і до найменших сільрад чи трудових колективів масово проходять найрізноманітніші засідання, збори і просто необов’язкові тусовки, на яких під шумок приймаються неправедні рішення. У травні доведеться розбиратися з усім цим квітневим трешем, але наразі нікому не до нього. Усі грішили аж гай шумів. Уряд навіть прийняв нові тарифні рішення по газові для населення – мовляв, зараз піпл і не таке проковтне!
Великдень насунувся якось неочікувано. У радянські часи до великих свят рапортували про трудові успіхи. Зараз рапортувати нема про що. Хіба що кримінальна статистика б’є усі рекорди. Господь плаче, споглядаючи нинішнє Закарпаття. За чеських часів у нас побутувала приказка “Махнув рукою, як Бог на Підкарпатську Русь”. Але тоді ми ще просто стояли над прірвою, зараз зробили сміливий крок уперед і летимо не знати куди. Нам ще легше, ніж більшості інших українських регіонів. Чимало матеріальних проблем вирішується за допомогою транскордонного бізнесу. Ніякої реальної євроінтеграції не настало, то ж кордон і далі продовжує нас годувати. Але хочеться говорити не про це, а про духовне.
Великдень – нагадування про те, що спасіння можливе. Кожна людина, у принципі, здатна жити у гармонії зі світом і самою собою. Але рідко хто того прагне. Церква намагається про це нагадати, ми намагаємося відкупитися від неї свічками, гривнями у буксу та іншими пожертвами. Відкупитися, звісно, не вдається, але якийсь тимчасовий компроміс з власною совістю таким чином досягається. У когось – на пару днів, у когось – якраз до наступної Пасхи.
Цього року не чутно особливо слів “Христос воскрес – воскресне й Україна”. Хоча ще все попереду. Силогізм далеко не очевидний. Біблія сповнена згадок про неправедні країни, які загинули навіки. Так і українцям нічого наперед не визначено – все залежить виключно від нас самих, як би ми не заспокоювали себе різними афоризмами. Перший крок до християнського розуміння спасіння ми зробили понад тисячу років тому, прийнявши відповідну віру. Другий крок – перейти від слів до справ – затягнувся.
Та й тоді рівноапостольний князь Володимир запроваджував християнство на Русі приблизно так, як зараз Г.Москаль здійснив декомунізацію топоніміки – ламаючи усіх через коліно за принципом “Я начальник, ти дурень ”. Якби не ці зовсім не політкоректні методи, найімовірніше, українці досі лишалилися би язичниками. Чи якщо сказати політкоректно – рідновірами, цей феномен і зараз досить помітний. Як би то не було, а християнами рнаші предки врешті-решт стали – причому насилля і примусу задля цього було аж ніяк не більше, ніж в усіх інших європейських народів, тут ми нічим не були гіршими, то ж комплексувати не доводиться. Інша справа, що жити далі у відповідності до прийнятої віри не надто вдавалася. Ше стосовно свуто зовнішньої побожності – сяк-так, а от глибше – якось не дуже. Один з головних прицнипів християнства – братолюбіє – досі лишається для нас тарабарською грамотою.
І все-таки навіть не надто праведна людина здатна вижити у будь-якому концтаборі, якщо має надію, бачить перспективу. Яка перспектива зараз в України і Закарпаття, не знає, схоже, ніхто. Європа нас не приймає, Росія не відпускає. Без Європи ми Росію навпяд чи здолаємо. Без фактору Росії ми Європі взагалі були би нецікавими. Так що до певної міри замкнене коло.
Абсурд у політичному житті все наростає. Судячи з рейтингів, частина наших співгромадян ще цікавиться політикою і має якісь ілюзії щодо парламентських партій: розчаровуються в одних і покладаються на інших. Хоча переважна більшість давно вже голосує за дріб’язкові грошові подачки. То ж схоже, що ті рейтинги замовляють, аби кожна партія чітко знала, кому і де доведеться платити більше, а кому менше.
Продажних виборців по-своєму можна зрозуміти. Ресурси, справді, усюди вичерпуються. Усе, створене ще за радянської доби, поступово руйнується. Єдино, що земля продовжує родити і радує врожаями – наразі городини і картоплі. Весянне оновлення природи і воскресіння Духу глибоко пов’язані між собою. Надії в наших серцях зараз зовсім обмаль, але вона таки є, тільки тому і живемо далі.
Сергій Федака.