Оскільки три наступні тижні парламент не працюватиме у сесійному режимі, нинішня політична криза залишається у підвішеному стані.
На поверхні вона виглядає як суто особистісний конфлікт, але насправді має дещо глибший характер: українська історія черговий раз опинилася на роздоріжжі (за період незалежності так вже було разів з п’ять) і знов вибирає з двох принципових альтернатив.
Взагалі, політична історія України за останню чверть століття була суцільним ланцюжком криз і скандалів, часто одне плавно перетікало в інше. А останні два роки – перманентна криза, котра то трохи стишується, то спалахкується з новою силою.
А.Яценюк не придумав нічого оригінальнішого, як відтворювати олігархічну економіку і олігархічний політикум. Першим на цей шлях розвитку ступив Л.Кучму, при якому олігархічна система сформувалася і стала опорою влади. Президентові тоді залишалося тільки підтримувати баланс між олігархами, зіштовхувати їх між собою, а потім виступати третейським суддею, будучи, таким чином, незамінним. Те, що А.Яценюк повернувся до такої системи, не тільки його особисте рішення. Навесні 2014 р., коли слід було організовувати оборону України, уся владна команда мусила звернутися до олігархів по допомогу, а далі вже все пішло автоматично.
Натомість П.Порошенко, будучи сам офіційним мільярдером, налаштований на злам тієї системи, яка склалася за Л.Кучми, на те, щоб підім’яти великий бізнес під державний апарат, примусити олігархів грати за президентськими правилами. Подібну політику свого часу повів В.Янукович, через що і втратив владу. Натомість П.Порошенко нібито заручився у такій своїй політиці підтримкою Заходу, але далеко не безумовною. Відповідно олігархічні ЗМІ уперше заговорили про реальну перспективу дострокових президентських виборів.
Оскільки колишня парламентська більшість тепер має менше, ніж 226 голосів, через 30 днів може виникнути підстава до розпуску парламенту. Щодо коаліції – скатертиною дорога, за нею точно ніхто не шкодує. Переважна більшість її учасників – люди, що отримали мандати на хвилі антикорупційної революції, але далі вони ті настрої зрадили і стали відтворювати стару систему. Закони, спрямовані на євроінтеграцію, приймалися під шаленим тиском – або Президента, або безпосередньо Заходу. Також прийнято найбільш антинародний бюджет за весь період незалежності. Як назвав їх О.Ледида, коаліція бідності. Тільки, звісно, не тому, що там засідають бідні (якраз навпаки). Злидні вони організовують для своїх виборців.
З іншого боку, дострокові вибори, судячи з соціології, стануть тріумфом «Опозиційного блоку” і “Відродження”, що, звісно, не влаштовує президентську команду. Тому парламент навряд чи буде розпущено. Як крайній варіант (і досить ризикований) може бути оголошений військовий стан, тим більше, що ситуація на фронті, дійсно, різко погіршується.
Зростає напруга в усьому трикутнику “президент – уряд – виборці”. Електорат не задоволений відсутністю реформ з боку уряду, а головне – різким падінням рівня життя. Оскільки в ці дні розгортаються меморіальні мітинги до другої річниці нещодавньої революції, вони можуть врешті-решт перерости у довготривалі антиурядові маніфестації.
Дещо залежатиме у нинішньому конфлікті і від позиції губернаторів, котрі формально підпорядковуються і уряду ,і президентській адміністрації. Тому для таких “слуг двох панів” зараз настає найбільш неприємний момент, коли може виникнути проблема вибору. Особливо коли в ситуацію втрутяться ще й обласні ради, в яких традиційно свої рахунки із губернаторами.
Президент наразі узяв тайм-аут і відмовчується, але наступного тижня муситиме зробити якусь заяву, бо до цього його спонукатимуть і з Заходу, і знизу – з суботніх-недільних мітингів.
Якщо влада наважиться ламати олігархічний хребет суспільства, це буде дуже непросто і на перших порах болісно. Деяку анестезію може надати Захід, котрий обіцяє чергову позичку в 11 млрд. доларів (за неї великою мірою і ведеться вся нинішня бійка). Але все одно рівень життя бодай тимчасово може знизитися ще більше, ніж навіть зараз.
Сергій Федака.