Ніхто з п’яти українських президентів так і не знав, що йому чинити з Закарпаттям - політолог

Минулого тижня виповнилося 70 років від утворення Закарпатської області. З цього приводу випустили конверт і малотиражну марку, провели її спецгасіння.

Дата, звичайно, дещо умовна. Бо той шматочок ойкумени, який зветься Закарпаттям і має свою відчутну специфіку, міцні традиції, сформувався задовго до січня 1946-го, продовжує розвиватися і далі. І все ж як область ми існуємо саме відтоді.

Навіщо така область здалася Сталіну – Брежнєву, зрозуміло: плацдарм впливу на країни соціалістичного табору. Насичений військами край двічі використовувався для цього – 1956 і 1968-го. Відповідно і для місцевого населення було забезпечено більш-менш гідні умови життя – принаймні, на фоні внутрішніх регіонів. Натомість від незалежної України вже нічого не залежить на міжнародній арені. Тому стара роль Закарпаття новій державі вже не потрібна.

Відповідно ніхто з п’яти українських президентів так і не знав, що йому чинити з Закарпаттям. Для Л.Кравчука це було щось на кшталт другого Криму. Ну, не таке страшне, але таке саме незрозуміле. У ті роки на Закарпатті розікрали усе, що найгірше лежало. По-культурному це називалося приватизація. Щось повиламували і вивезли за кордон. Натомість заробітчани привезли з-за кордону трохи валюти, яку згодом вкладали переважно в рекреаційну сферу. Простіше сказати, у придорожні генделики. Останні щось не надто процвітають – може, скатертини слід частіше міняти, може – офіціанток, а може і власників. Принаймні, так званий народний (дрібнобуржуазний) капіталізм в області якось не прижився.

Відтак Л.Кучма був творцем олігархічного режиму – створив вузенький, але багатющий прошарок, на який і опирався. Як технолог – мав рацію. Принаймні, він єдиний, хто зміг переобратися на другий строк. Як політик – безнадійно зіпсував репутацію. Що далі чинити з пташатами його гнізда – досі не може збагнути вся Україна. Закарпаття тоді не стало винятком, тут теж сформувався свій олігархат – дуже такий сільський (виріс із продовольчої групи), патріархальний, але свій. На певному часовому проміжку то був, можливо, необхідний етап розвитку. Принаймні, олігархат згуртував проти себе всю решту закарпатських еліт: коли є проти кого дружити, консолідація відбувається просто блискавично.

Але все загальмував В.Ющенко, для котрого ціла Україна була малоросійським Діснейлендом. Тому Закарпаття він дуже любив, адже тут половина Говерли і триста кулінарних фестивалів, а ще – кордон з чотирма європейськими державами. Любов, щоправда, була суто платонічною і ні до чого путнього не призвела. До внутрішніх проблем вельможа не опускався, залишив усе таким, як воно склалося історично. Навіть законсервував ту ситуацію. Закарпаттю виділяли з державного бюджету солідні суми – спершу на порятунок Ужгородського замку, потім на боротьбу з паводками. Фактично же – на зміцнення олігархічних структур, які тепер стали опорою В.Ющенка. Але повторити політичні технології Л.Кучми не вдалося – електорат обманюватися удруге не захотів.

Зачарованому на схід В.Януковичу Закарпаття взагалі було непотрібне – головне, щоб воно не створювало якихось додаткових проблем. За нього Закарпаття теж було полишене на самих закарпатців. Тому тут почалося те, що називають вільною грою політичних сил. Олігархічний режим було розхитано, хоча чогось принципово нового йому не протиставили. А проте навіть заміна одних облич іншими уже було прогресом. В області почало розбудовуватися громадянське суспільство. З певним кримінальним присмаком, але через нього пройшли свого часу і цивілізовані країни.

Революція Гідності не лишила від цього карткового будиночка навіть фундаменту – не тому що та конфігурація була такою вже поганою, а просто під час революції прийнято усе «до основанья, а зачем?”. На останнє питання досі ніхто не може відповісти. На всеукраїнському рівні зрозуміло – було знищено клептократичний режим. Правда, натомість утвердився ще більш крадійський. Але то вже інша пісня. На рівні же обласному було зруйновано ту систему балансів і противаг, яка худо-бідно вибудовувалася тут добрий десяток років. Всі здобутки еволюції спалено, тепер доведеться все починати заново, якщо Київ не надто заважатиме.

П.Порошенко поки тільки намацує свою регіональну політику. За неповні два роки змінено трьох губернаторів. І схоже, що це ще не кінець. Віце-губернатори взагалі навіть не встигають запам’ятатися. Закарпатська лавиця запасних виявилася дуже короткою, тим більше, що незрозуміло, під які завдання мають добиратися нові кадри. Адже куди котиться сучасна Україна, наразі не може спрогнозувати ніхто. Те, що у прірву – ніхто особливо не сумнівається. Питання тільки – скільки ще до дна і наскільки болючим буде удар об нього. Закарпатці при цьому намагаються підстелити собі трішки соломки. В якості такого амортизатора розглядається відновлення спеціальної економічної зони, котра функціонувала тут десятиліття-півтора тому. Спроба удруге вскочити у ту саму річку – це дуже по-закарпатськи. Шанси мінімальні, але жити взагалі без мрії неможливо. Мрії – це єдине, чого від нас не здатен забрати навіть Київ.

Сергій Федака для Голосу Карпат.

Більше за темою

Драконівські закони 16 січня ще не поховані остаточно – закарпатський політолог

Сергій Федака: 2016-ий буде роком потрясінь на сході Європи

Закарпатські підсумки 2015 року - Сергій Федака

Почалося безпрецедентне переформатування закарпатського політикуму - Сергій Федака