Завершилося висунення кандидатів у депутати і мери. Якихось несподіванок не сталося. Усі, хто прогнозувався на висунення, подали свої кандидатури.
Серед них і давно знайомі фігури, і активісти, які висунулися на авансцену два роки тому. Є і привіти із зовсім давнього минулого. Зовсім нових облич не з’явилося, бо і звідки їм узятися! Багато ініціативних і перспективних особистостей вже просто виїхали із Закарпаття світ за очі, ще більше людей поскладало руки і не вірять у жодну можливість перемін на краще. Кандидати є переважно люди з завищеними особистими амбіціями, або ж з невиправдано оптимістичними оцінками дійсності. А ще багато просто крутіїв, які ідуть у владу вирішувати свої особисті проблеми. Так що вибір цього разу буде невеликий – між романтиками і прагматиками. Чесно кажучи, дуже тяжко сказати, хто із цих категорій є меншим злом. Ніби варто голосувати за тих, хто має добрі наміри, але ж відомо, куди веде вмощена такими намірами дорога. Натомість прагматики вже нібито розікрали усе довкола, то ж обирати їх теж немає ніякого смислу. Кого ж тоді? Немає поки відповіді, пише на сторінках видання Нове Закарпаття політолог Сергій Федака.
Виборча кампанія обіцяє бути сумбурною і з гумором. Щоправда, гумор цей чорний. Великою мірою це пов’язано з особливостями нинішньої пропорційної (партійної) системи виборів. Справа в тому, що переважна більшість парторганізацій в області мають суто декоративний характер, тому передавати всі важелі впливу на ради партіям було дещо передчасно. Більшість партій просто не мали кого висувати, тому пішли у люди з простягнутою рукою. Широка публіка накидала у партійні списки своїх кандидатів за принципом “Нате вам те, що негоже нам”. Тепер партії довго і нудно з’ясовуватимуть, хто набрав у списки поганих людей. Власне, такі з’ясування уже і розпочалися, а чим ближче до 25 жовтня, вони ставатимуть усе гучнішими.
На що розраховують провладні партії, не надто зрозуміло. Владу наші люди не люблять за визначенням, та їм відповідає взаємністю. Майже нічого з обіцяного за два пореволюційні роки не виконано. Курс гривні обвалено, причому значно нижче, ніж можна було втримати за фахового підходу до справи. На Сході панує невизначеність. Загальні перспективи – теж у густому тумані. Політична еліта поводить себе далеко не ідеальним чином. Тому настрої розчарування стають масовими.
За таких умов провладні партії мають тільки один шанс отримати більш-менш пристойні результати на виборах. Це станеться, якщо учасників перегонів буде максимально багато, вони розтягуватимуть голоси і кожен отримає потрохи – десь на межі прохідного бар’єру, який зараз становить 5%. Тоді до рад теоретично може пройти до 19 партій (бо ще кілька відсотків бюлетенів буде зіпсовано, їх визнають недійсними). Реально їх буде, звичайно, менше, але все-таки у багатьох радах опиниться понад десяток партійних фракцій. Це значить, що в обласній раді середній розмір фракції буде 6-7 чоловік, в Ужгородській – 3-4.
Ясно, що таким дрібним фракціям буде дуже тяжко домовлятися між собою, вони ризикують опинитися під ковпаком або у місцевих олігархів, або у виконавчої влади (тобто в кінцевому підсумку – у владного Києва). У принципі, і той, й інший варіант на Закарпатті уже проходили. Врешті-решт навколо якоїсь фракції (причому не обов’язково провладної) сформується більшість, але навряд чи вона буде стійкою. Схоже, що майбутні ради працюватимуть аж ніяк не ефективніше, ніж раніше.
Зате сесії будуть набагато видовищнішими. Вже зараз зрозуміло, що і до обласної, і до Ужгородської ради пройдуть найяскравіші представники з усіх партій, які зараз протистоять одна одній. Коли усі ці політичні актори зберуться в одній залі, перепалки, демарші, а може і більш гострі з’ясування стосунків стають просто гарантованими. Навряд чи це сприятиме розбудові області і міста, а проте зробить наше життя бодай трохи цікавішим і напруженішим. Так і уявляєш, як депутати щоразу здійматимуть бурю у склянці води і роздмухуватимуть із мухи слона. Шкода тільки, що від самоврядування у результаті нічого не лишиться, і все буде вирішуватися у ручному управлінні з Києва. Виборцеві же наразі лишається шукати найменше для себе зло, не наступати на старі граблі і шукати нові, котрі можуть виявитися ще болючішими. Але немає на те ради. Україна, мабуть, повинна пройти через дві-три подібні кампанії, поки усе в нас нормалізується і прийде бодай до такого стандарту, як у сусідніх країнах.